Уявіть собі таке: знайшли дитину-мауглі, яка виросла в дикій природі і не навчена людської мови. Тобто позбавлена звичного нам інформаційного обміну (метаболізму). Що із її соціотипом – є він чи ні? Переважна більшість соціоніків, мабуть, погодиться, що він є, бо закладається від народження, і лише потім дитина освоює мову. От тільки як його тепер діагностувати… Те саме стосовно людей, які народилися із вадами, що не дали їм можливості освоїти мову (глухонімі). І це навіть актуально для тварин, зокрема ссавців, щодо яких достеменно відомо, що вони теж наділені психотипами. Щонайменше, у приматів діагностуються 4 юнгіанські дихотомії (про таке дослідження можете почитати на англомовній сторінці MBTI на Вікіпедії). Ну і власники кішок і собак прекрасно знають, наскільки сильно їхні улюбленці можуть відрізняються за темпераментом один від одного.

Ці приклади підкреслюють те, що крім звичної нам словесної мови комунікації є ще інша – безсловесна (невербальна або мова тіла). Якщо говорити термінологією Івана Павлова, то невербальна – це “перша сигнальна система” – універсальна мова комунікації соціальних тварин (щонайменше всіх ссавців і птахів), а людська словесна – це “друга”.

До чого я веду, в класичній соціоніці центральним поняттям є “інформаційний метаболізм”, але у дуже вузькому значенні, до того ж із обгрунтуванням досить далеким від наукового. Якщо брати в широкому значенні, то взагалі усе поняття “психіка” і є цим метаболізмом, бо жоден процес психіки чи жодна її структура не може існувати окремо від поняття “інформація”.

Адепти “класичної соціоніки” накладають свої вузькі рамки на поняття “інформаційний метаболізм”, пов’язуючи його майже виключно із “другою сигнальною системою”. І разом з ним у таких вузьких рамках опиняється і інше поняття – “соціотип” (на відміну від більш широкого “психотип”). Тобто самі в себе відбирають можливості. Всім знайома ситуація, що є спеціалісти, які практикують “типування за фото”, особливо часто полюбляють робити таку послугу за гроші. Це є приклад звуження арсеналу своїх інструментів та обмеження себе у можливостях, і як наслідок – така діагностика буде гарантовано неякісною. Для тих, хто не в темі, роз’ясню стосовно можливості такої діагностики. Як метод вона має право на існування, бо це дійсно працює, якщо все робити правильно. Наприклад, якщо показати фото Януковича і Яценюка людині, якій не відомі ці персони, і попросити вгадати, хто тут “інтелектуал-ботан”, а хто “важкий тупий предмет”, то переважна більшість вгадає, бо такі відмінності психотипів дійсно видимі по зовнішності, і природа навіть заклала у нас механізм автоматичного розпізнавання їх. Але проблема в тому, що будь-яка особливість (незалежно від того, чи це зовнішність, чи це семантика, чи поведінка) може бути модифікована зовнішнім несоціонічним фактором. Наприклад, студент пішов здобувати таку-то спеціальність не за вродженими задатками, а тому, що батьки туди “запхали”. Через подібне і нема можливості судити про соціотип за окремими ознаками. І саме тому якісна діагностика можлива виключно за умови дотримання трьох принципів: комплексність, конгруентність, контекст (ККК). На жаль, більшість соціоніків не схильні слідувати їм, тому неякісна діагностика в середовищі соціоніків фактично є нормою (от і не дивуйтеся, чому версії соціотипів можуть так сильно розбігатися при обговоренні).

А тепер нарешті ми підійшли до головної думки, яку я хотів тут передати. І вона якраз дасть відповідь, до чого тут малюнок із айсбергом. Я вище згадував поняття “класичної соціоніки”, то поясню, що саме я під ним розумію. Такою найбільшою “класикою”, яка пішла від основоположниці соціоніки Аушри Аугустінавічюте я бачу вчення про інформаційні аспекти та їх семантику. А також пов’язану із ними Модель А. Прикладами, які я наводив вище, хочу показати, що орієнтування головним чином на “семантику” (те, що людина говорить) – це такий самий “неповноцінний підхід”, як і типування за фото. Семантика, яку ви фіксуєте у досліджуваній людині, пов’язана із вивченням мови, і разом з цим – із специфічним індивідуальним досвідом. Тобто із зовнішніми несоціонічними трансформуючими факторами. Не кажу, що це не дає можливості типувати, кажу інше – це робить типування дуже складним в порівнянні з деякими іншими методами, які орієнтуються на ті прояви соціотипу, що менше залежать від впливів зовнішніх несоціонічних факторів. Зокрема, методи, що працюють із першою сигнальною системою. Бо вона базується на вроджених інстинктах і не пов’язана з навчанням. Саме ця частина є більш об’ємною і більш фундаментальною, тобто ближчою до нейрофізіологічної основи поняття “психотип”.

Але, на жаль, ця велика підводна частина айсберга, залишається поза увагою для більшості тих, хто себе називає соціоніками. А, враховуючи, що переважна більшість таких спеціалістів не дуже прагнуть дотримуватися принципів якісної діагностики (комплексність, конгруентність, контекст), то любителі типування за семантикою, подібно як і любителі типування за фото, дуже часто стають жертвами своїх помилок і самобману. Заради справедливості ще відмічу, що таке як “вгадування за відчуттям подібності до якогось шаблону (художній опис чи характер знайомого)” взагалі не може називатися діагностикою, бо діагностика – це процес, що вимагає об’єктивності, а “відчуття подібності” – це виключно суб’єктивне явище і тому практично не має цінності.