Ефективність існуючих технологій визначення типу особи та перспективи використання почерку для дослідження психологічних характеристик особи.
Існуючі технології визначення типу особи поділяються на наступні категорії:
1. Тестування.
Це формальний, найбільш доступний і дешевий метод. Особливих пояснень не потребує: декілька десятків, а той сотень не зовсім зрозумілих запитань, на які досліджувана особа відповідає в міру свого їх розуміння. Колосальний мінус – питання письмових тестів надто формальні, щоб виявити психічну суть людини; крім того, вони зовсім незахищені від свідомої фальсифікації, і любий бажаючий може змусити протипувати себе так, як йому подобається.
Як показує практика, результати такого типування мають достатньо невисокий рівень достовірності: у найбільш складних психодіагностичних тестах вона складає не більше 60 процентів – трохи більше випадкового вгадування. Це стосується пострадянського простору, на Заході ж ситуація дещо інша.
В США та деяких країнах Західної Європи дещо модифікована теорія К. Юнга має назву теорії Майєрс-Бріггс (ТМБ). Визначення типу особи полягає в її перевірці на тесті Myers-Briggs Type Inventory (MBTI), який містить близько 100 питань.
Теорія Майєрс-Бріггс офіційно викладається в найкрупніших вузах і відома хоча б в загальних рисах «середньостатистичному освіченому американцю або європейцю». Завдяки фінансовій підтримці із сторони уряду і крупних компаній, постійно проводяться статистичні дослідження з великим (на 1995 р. – більше 3 млн.) числом респондентів. Масштаби досліджень свідчать про їх високу ефективність. Здавалося б, ідеальний спосіб вивчення особи, який без проблем можна пристосувати до наших умов. Але, як кажуть, що добре для росіянина, то для німця смерть. Справедливе і зворотне твердження, тому можна легко передбачити, що в дуже стислі терміни після впровадження такого методу тестування в обігу появляться численні рекомендації по системі відповідей для кожного конкретного кандидата на ту чи іншу посаду.
Тобто, відношення пострадянських людей до самого процесу тестування залишилося радянським, тому, щоб нівелювати «радянськість» досліджуваних осіб доводиться значно ускладнювати тести, зараз, зокрема, на теренах СНД застосовується багатофакторний соціонічний тест (МТ) Литових, який містить аж 300 питань.
Загальна рекомендація практиків: робити ставку на формальні письмові тести для визначення типу особи не вартує.
2. Діагностичне інтерв’ю.
3. Спостереження на протязі всієї діагностики за особливостями зовнішності і поведінки клієнта.
Дві останні категорії достатньо розповсюджені та прості. Їх суть полягає в наборі відомостей про зовнішні ознаки, структуру мови, ходу, позу, манеру спілкування для наступного порівняння з деякими «еталонами». Наприклад, аналізуючи статуру, робиться очевидний висновок, що міцна, коренаста людину не може бути інтуїтом. Головним недоліком вказаних методів являється їх яскраво виражена елітарність: ним користуються справжні спеціалісти по типуванню — як правило, добрі психологи та досвідчені соціоніки. Таких нараховуються одиниці, більшість же, пробуючи користуватися цим методом, просто попадають « пальцем в небо». Нікуди не подінешся: в інтерв’ю та спостереженні включається уже суб’єктивізм соціоніка. І дійсно, результати застосування вказаних методів більш, ніж скромні. Відомий факт, що в Дніпропетровську в 1999-му році найбільш маститі соціоніки на пострадянському просторі провели типування одних і тих же осіб (експеримент(СРТ99): співпадіння типувань було на рівні 30%. Або зовсім свіжий приклад з чергового «еталонного списку знаменитостей»: 26 осіб, з яких більшість вважаються найкращими в цій області знань, приписали шановному В. А. Ющенку 6-ть різних психологічних типів. По кількості осіб це виглядає наступним чином: 1-2-2-6-9-6. Подібні приклади можна наводити до нескінченості. Особам, які діагностувалися (мається на увазі еталонний список), від цього, звичайно, ні тепло, ні холодно, а ось для конкретного громадянина подібна діагностика може зіграти дуже злий жарт. Але на то нема ради: причина – суб’єктивізм використовуваної методики.
Тупик? Аж ніяк. Безумовно, що є окремі висококласні фахівці, які в процесі тривалого спостереження за особою можуть безпомилково визначити її тип. Прикладом цього можуть бути чудово описані психологічні типи(включаючи їх зовнішність) відомим київським соціоніком, автором декількох десятків статей і ряду книг Віктором Гуленко.
Тобто, для наукового використання певні методи дослідження і люди, які можуть кваліфіковано їх застосовувати, є. Немає іншого – дієвого об’єктивного інструменту масового використання. Цілком логічно було б в якості такого інструменту використовувати почерк людини, як один з проявів діяльності, зафіксований в рукописному тексті(у вищенаведених методиках проводиться, зокрема, дослідження ходи особи, але ж почерк такий же автоматизований навик людини як і хода з аналогічним механізмом виконання).
Такі спроби, досить несміливі, робилися, тим більше, що в розпорядженні бажаючих були, як це не парадоксально, дві науки дослідження почерку з однаковими назвами, але різними цілями:
– Почеркознавство – галузь знань, яка вивчає почерк і розробляє методи його дослідження в цілях вирішення задач судово-почеркознавчої експертизи. В класичному розумінні тодішня радянська, а також і сучасна українська судово-почеркознавча експертиза вирішувала питання ідентифікації виконавця та автора рукописного тексту, а також ряд завдань неідентифікаційного характеру.
– Графологія – вивчає почерк для встановлення його зв’язку з характером особи.
Загальної методики проведення графологічних досліджень в експертно-криміналістичних підрозділах МВС та МЮ не існувало. Графологію не популяризували, але й прямо не заперечували. Так, в “ Словнику іншомовних слів ”, виданому в 1977 році в Києві графологія трактується як ” вивчення почерку з погляду його зв’язку з характером і психічним станом людини ”, без сподіваного вживання кліше “ буржуазна псевдонаука ”, так як все, що в нас тоді явно не використовувалося інакше не могло трактуватися.
Декілька слів про етапи розвитку графології.
В 1875 році французький абат Жан Мішон (1806 – 1881) ввів поняття “графологія”, давши старт системному дослідженню почерку особи, для вивчення її характеристичних даних. Подальший розвиток графології йшов емпіричним шляхом, тобто систематизувалися певні загальні графологічні ознаки почерку і “примірялися” до певних ознак особи.
В кінці 18 століття декілька крупних європейських вчених підійшли до перевірки графологічних даних із сторони експериментальної психопатології. Дуже цікаві досліди із зміною особистості, а в зв’язку з цим і почерку під впливом гіпнозу приводить російський графолог Д.М.Зуєв – Інсаров. В цих дослідах було перевірено багато графологічних законів. Наприклад, вибрана для цього особа приводилась в гіпнотичний стан і йому послідовно навіювалось, що він хитрий, скритний, тощо і в той же час заставляли писати під диктовку. Почерки в кожному випадку були різними і зовсім не подібними на почерк досліджуваної особи в нормальному стані, але загальні властивості для різних людей в одних і тих же гіпнотичних станах були однакові.
Слід відмітити, що дослідження, які проводилися в той час, вивчали в основному психоемоційні характеристики особи та окремі риси характеру. Науково розроблена методика, в основі якої б лежали наукові закономірності, відсутня. Як вище вже згадувалося, в основі використовуваних критеріїв трактування тих чи інших ознак особи лежать дані узагальнення великого об’єму емпіричного матеріалу. Останнє теж має право на існування, тому що багато речей в почерку й зараз не мають наукового пояснення. Подібним грішить і почеркознавство, хоча в плані науковості воно є значно «науковішим» за графологію. Для прикладу можна навести факт існування із середини 60-х років минулого століття на території колишнього СРСР методики судово-почеркознавчої експертизи по визначенню статі особи, яка виконувала рукописний текст. Стать виконавця встановлюється на основі ймовірнісно – статистичного методу. Маючи на вході сукупність чітко визначених ознак почерку та відповідних їм коефіцієнтів статистичних ймовірностей, на виході маємо стать особи, яка виконувала текст, що визначається множенням певних коефіцієнтів. Тобто, любий спеціаліст, який знає цю доволі просту методику, може відтворити її і заодно перевірити результат дослідження іншого спеціаліста.
Чи є в цій методиці наукове обґрунтування того факту, що одні певні ознаки почерку частіше зустрічаються в почерку мужчин, інші – в почерку жінок? Ні, звичайно. Чи науково обґрунтована дана методика? Безумовно: велика кількість досліджуваних рукописів, однозначна вибірка комплексу ознак для почерків мужчини та жінки, коректна трактовка результатів.
А ось як характеризують почерк мужчини графологи:
– Почерк мужчини характеризується наступним: безтурботний, небоязкий; поспішний, неправильний (нерівномірний); букви залишаються відкритими; почерк некрасивий, погано виглядає; розмашистий; широкі лінії та широкі букви; твердий, сильний натиск; гострі кути; помилки; індивідуальний — оригінальний; нахил вперед; з’єднаний; вільний.
– Мужчини пишуть часто дрібніше або різкіше ніж жінки, виділяються кутуватості, гострі штрихи, «палки», спрощеність форм (іноді від букв залишається «скелет»), часто погана читабельність, прямий нахил почерку.
Скориставшись подібними рекомендаціями навряд чи можливо визначити стать особи, що виконувала рукописний текст. Це дрібна шпилька в сторону подібних фахівців, а щодо наукових засад визначення психологічних характеристик особи по почерку, то це вже у наступній статті.
Далі буде…